З першого дня вторгнення російських військ в Україну ми працюємо з друзями на місцях, а також з товаришами з Білорусі, Росії та Польщі. Це стало можливим завдяки тисячам пожертвувань від людей з усього світу, які зрозуміли важливість міжнародної солідарності в цей критичний момент. І за це ми хотіли б подякувати всім, хто відгукнулися на заклики і надали допомогу, не тільки грошима, а й прямою дією, логістикою медіа роботою.
Частково ми самі з цих місць, а частково ми просто дуже пов’язані особисто та політично з регіоном, політичними подіями, людьми та їхньою боротьбою. Ми вважаємо себе анархістами.
За майже дев’ять місяців організаційної роботи ми зіткнулися з безліччю різноманітних проблем, які визначили нашу роботу з товаришами в Україні, і ми хотіли б поділитися з вами деякими з них як важливою критичною оцінкою того, чого було досягнуто міжнародним рухом анархістської солідарності за цей час. Ми знаємо, що цей текст може бути використаний деякими противниками підтримки анархістів в Україні для дискредитації руху. Але ми вважаємо, що стійка солідарність можлива лише за умови протистояння викликам, а не за приховування фактів від товаришів заради зручної версії історії. Попри всю критику, ми вважаємо, що підтримка анархістського руху в Україні є важливим завданням для зміцнення антиавторитарної частини суспільства.
Наше життя сповнене суперечностей і залишатиметься таким доти, доки існує експлуатація, насильство, пригноблення, імперіалізм, капіталізм, патріархат… Це означає, що в наших політичних діях є протиріччя, немає абсолютної істини в тому, що ми робимо. Тим не менш, ми активні. Ми намагаємося осмислити свої дії й упорядкувати їх для себе. Ми робили це багато разів за останні 9 місяців, коли мали час. Ми відчували відчай, гнів, сум, рішучість. Нас критикують за те, що ми робимо. Ми отримали позитивні відгуки про те, що ми робимо. Ми намагалися стежити за політичними дебатами. І ми були частково позитивно здивовані, тому що анархістський/антиавторитарний та лівий рухи показали себе більш відкритими для перспектив з України. Водночас ми помітили, що в мережі, як і раніше, поширюється багато російської пропаганди, і наративи 2014 року все ще залишаються актуальними. 40 років антикомуністичної та антирадянської пропаганди у ФРН, схоже, досі призводять до того, що коли німецький уряд критикує Росію, деякі ліві рефлекторно змушені захищати її.
Завдяки зв’язкам, які ми налагодили за останні кілька років із нашими товаришками в Україні, ми змогли швидко створити мережу солідарності. Розмови в перші тижні після вторгнення зводилися здебільшого до того, щоб отримати речі з довгого списку предметів першої необхідності і просунути роботу солідарності далі в надії зупинити просування Росії. Політичні дебати не відбулися, тому що у всіх активісток, які брали участь у мобілізації, просто не було часу/енергії.
За останні 10 років ми побачили і відчули, що означає, коли цей так званий “русский мир” займає дедалі більше і більше місця. Репресії, тортури, переслідування в Росії та Білорусі призводили до все нових хвиль еміграції активістів. Співпраця органів безпеки в цих країнах ще більше обмежувала свободу пересування. Найостаннішим прикладом стало придушення повстання в Білорусі за допомогою Росії. І все ж Україна залишалася місцем, де люди знаходили притулок від репресій, проміжним простором, де люди могли зустрічатися без віз і страху перед репресіями зі Сходу та Заходу. Тепер цьому місцю також загрожує російський імперіалізм, простір притулку більше не є безпечним місцем, проєкти та контексти зруйновані, міста розбомблені, людей вбито. “русский мир” продовжує поширюватися. Тому для нас абсолютно ясно, що навіть якщо ми, анархісти, відкидаємо війну в ім’я держави, ми надаємо людям право на самооборону.
У нас немає ні прагматичного, ні інтелектуального відчуження від війни. Ми не грузнемо в геостратегічних дискусіях і не аналізуємо рулетку можливостей. Ми пішли за нашими друзями та товаришами, які просили нас про підтримку в підготовці до очікуваного розростання війни. Люди вимагають виступити проти війни, ми виступаємо, але що це означає в реальності, люди розуміють по-різному. Ми не будемо вимагати, щоб люди, які воюють в Україні проти Росії, здалися або погодилися здати окуповані території в рамках угод про припинення вогню. Це означало б, що Путін досягне того, чого він хоче. Тому ці вимоги не мають для нас сенсу. Ми також не вважаємо, що в Україні захищаються західні цінності, тому що ці ймовірні цінності характеризуються капіталізмом, расизмом, постколоніалізмом, експлуатацією та багатьма іншими аспектами. Для нас підтримка в цьому контексті означає боротьбу за звільнення від російського імперіалізму. Йдеться про свободу, не про націоналізм, не про державу, а про те, щоб русский мир не поширювався Україною.
Ми здійснюємо підтримку з 24 лютого 2022 року. Був заклик до пожертвувань, доставки обладнання, ліків, медикаментів, гуманітарної допомоги, автомобілів, кількох автоколон. Ми доставляли людей, які хотіли надати підтримку безпосередньо в Україні. Було багато внутрішніх дебатів з приводу розвитку, пропозицій, критики, переговорів. Усе відбулося надзвичайно швидко. Спочатку ми просто зустрічалися щодня, телефонували, організовувалися…
Активісти в Україні готувалися до війни, проводили семінари, обговорювали стратегії, зважували можливості дій. Було ясно, що люди залишатимуться й організовуватимуться. Вони боротимуться проти “русского мира”, захищатимуть свою спільноту. Існує безліч різних мотивів, які рухають людьми в такий момент.
Операція “Солідарність” була створена і працювала на адреналіні перших тижнів. Було сформовано антиавторитарний підрозділ, який об’єднав активістів із різними поглядами з усього світу. Навесні 2022 року цей антиавторитарний блок отримав найбільшу підтримку. Цей підрозділ було організовано в рамках територіальної оборони, він відповідав за оборону Київської області від російських військ, що наступали. Однак, коли Москва оголосила про виведення військ з регіону, виникли серйозні проблеми з місцевим командуванням, оскільки дедалі більше людей були готові йти на фронт і не отримували такої можливості. Міжнародні бійці, які приєдналися до підрозділу, втратили доступ до зброї і були просто “кинуті” на одну з баз териториальної оборони, де їм, окрім іншого, обіцяли посвідку на проживання та інтеграцію в українську армію. Ці обіцянки було порушено, і всі іноземні бійці покинули Територіальну оборону, а українські анархісти переїхали в різні частини країни, щоб продовжити опір російському вторгненню. Це означило кінець антиавторитарного взводу і перехід до нинішнього стану – невеликі групи анархістів і антифашистів тепер б’ються на різних ділянках фронту та беруть участь у різних військових групах.
У рамках операції “Солідарність” також було багато проблем, дебатів, суперечок про напрямок, сумнівної поведінки та претензій на владу. Зрештою, ініціативу розпустили, самопроголошений засновник вкрав 20 000 євро, а з тих, хто залишився, була сформована ініціатива “Колективи солідарності”.
Ситуація всередині анархістського й антиавторитарного руху в Україні була проблематичною до війни, там були конфлікти, як і скрізь, і різні люди не хотіли мати нічого спільного один з одним. З початком війни, з одного боку, люди знову об’єдналися, але, з іншого боку, деякі явно не працювали разом у політичному плані. У багатьох активістів були попередні конфлікти, які були відкладені на час. Але з часом ці протиріччя стали спливати на поверхню.
Неможливо уявити собі, в яких умовах люди організовуються, обговорюють розбіжності, намагаються вирішити конфлікти під час війни. Люди в різних містах, які раніше не працювали разом, намагалися зробити це на онлайн-зустрічах. На сьогоднішній день в ініціативах бере участь багато активістів. Але частина також покинули їх знову, перегоріли, мають іншу спрямованість, втомилися від політичних дебатів, які поглиблюють складну ситуацію і роботу, та з багатьох інших причин.
Ми завжди брали участь у цих дебатах і намагалися привнести свою точку зору. Для нас це теж було дуже виснажливо, часто демотивувало та коштувало нам багато енергії, крім наших реальних завдань. Кілька разів ми були на межі. Але наша відповідальність перед товаришами дуже висока, і ми намагаємося бути максимально прозорими. Насправді, ніхто з нас не могли навіть уявити собі кампанію зі збору коштів такого масштабу. Тому нам доводиться пояснювати не тільки перед самими собою, а й перед усіма, хто дослухався до нашого заклику про пожертви. І ми дуже хотіли і хочемо зміцнити, підтримати та зберегти життя українського анархістського/антиавторитарного руху.
Для нас було зрозумілим, що ми підтримуємо всіх: і тих, хто вирішили покинути Україну, і тих, хто залишається, чи то в Україні, чи то в Росії, чи то в Білорусі. Є люди, які хочуть захищатися зі зброєю в руках від російського імперіалізму. Водночас в Україні є багато людей, які не хочуть цього робити, але організовують і підтримують себе в інших місцях, тому що вони не хочуть, не можуть або їм не дозволяють покинути країну. Для нас незрозуміло, чому в політичних дебатах відбувається протиставлення цих позицій.
У нашій анархістській ідеї колективної організації перспектива була зрозуміла – пожертвування і все обладнання, організоване на їхній основі, також мають бути колективними. Однак реальність війни вималювала іншу картину.
У перші кілька тижнів частина людей запитували нас, хто отримає підтримку і як буде розподілятися обладнання. Деякі з анархістських товаришів дуже чітко сформулювали свої потреби і надіслали список необхідного обладнання, інші були скромні і просили всього 1-2 предмети. У деяких випадках, через відсутність контактів у самій Україні, люди навіть не знали про можливість отримати підтримку від західних товаришів. Це також було пов’язано з тим, що багато анархістів і антиавторитарних активістів в Україні вирішили їхати поодинці або зі своєю невеликою групою. Деякі з них уже перебували на фронтових територіях і були важкодоступними.
Загалом, така ситуація тривала кілька місяців, доки просування Росії на багатьох напрямках не зупинилося, і товариші отримали час для спілкування з організаторами інфраструктури в Києві/Львові та інших містах.
Однією з перших дискусій, що розпочалися у квітні, стало питання різних груп на Заході про те, хто насправді несе відповідальність за обладнання, відправлене в Україну. Чи має обладнання вартістю в десятки тисяч євро дістатися окремим людям, чи організовані анархістські групи мають потурбуватися про те, що кому дістанеться, щоб мати справедливий розподіл ресурсів, а також огляд колективної власності, купленої на гроші анархістської спільноти. Ця дискусія стала ще складнішою, бо обладнання, привезене в Україну, часто розподілялося між різними частинами української армії, що було проблематично для нас: ми хотіли, щоб ці ресурси були в розпорядженні українського анархістського руху, а не української держави.
У підсумку обговорення принесло не так багато результатів. Багато товаришів вважали, що підтримка має йти безпосередньо солдатам, часто на тій підставі, що в іншому разі вони боятимуться за колективну власність. Ще одна проблема, що виникла під час обговорення, – це динаміка влади у війні. Багато активістів, які не вступили у військові формування, бачать себе в ролі помічників, що в багатьох випадках нагадує просту благодійну діяльність, якою зараз займаються багато західних НДО. Політичний бік опору війні часто змішується з групами, які відмовляються від певних політичних принципів, таких як рівність і участь, на користь швидкої та прагматичної роботи. Крім того, було важко йти проти структурної організації війни, тобто проти армії, бо в ній точно немає незалежних підрозділів.
Через конфлікти всередині руху, описані вище, також зрозуміло, що було важко створити інфраструктуру, достатньо стабільну, щоб працювати з усіма ресурсами, які було передано в Україну. Наразі, після всіх цих місяців організаційної роботи, ситуація стала кращою.
Товаришам, які опиняться в майбутніх конфліктах, що потребуватимуть великої кількості ресурсів, слід замислитися над важливістю питання колективного володіння та управління всіма цими ресурсами на антиавторитарній основі заздалегідь.
Варто зазначити, що деякі люди, які отримали солідарність від анархістського руху, мали менталітет хом’яка, намагаючись отримати якомога більше обладнання, навіть у ситуаціях, коли воно було не потрібне. Це ставлення було не зовсім зрозумілим для нас, особливо в перший місяць вторгнення. Загалом, більша частина підтримки надавалася на основі довіри – людям, які самі не воюють, важко зрозуміти, яке обладнання потрібне, тим паче в ситуаціях, коли життя людини перебуває під загрозою. Ми хотіли б мати рух, у якому всі чесні та працюють на рівних. Але часто це не так, тому важливо створювати структури, які не тільки засновані на довірі, а й ускладнюють зловживання солідарністю в особистих інтересах. Формалізація певних процесів і підзвітність усіх товаришів безумовно допомогли б у таких ситуаціях.
Почнемо з дуже простої частини – з міркувань безпеки ми не називатимемо географічні місця розташування анархістських груп, які нині воюють в Україні. Ви можете дізнатися, стежачи за деякими бійцями в соціальних мережах, коли люди/групи розміщували цю інформацію. (Наприклад у https://t.me/theblackheadquarter)
Для нас із самого початку війни було важливо, до яких підрозділів приєднувалися наші товариші. У 2014 році, коли почалася перша фаза війни, деякі українські антифашисти та анархісти вирішили долучитися до добровільних бойових груп, організованих політичними організаціями фашистів та неонацистів. На той час аргументація полягала в тому, що це був єдиний спосіб відбити російські війська на Донбасі, оскільки там не було лівих чи анархістських добровольчих батальйонів. Тому питання полягало в тому, чи повториться ця динаміка у 2022 році.
Звісно, з початку війни ситуація змінилася. Українська армія намагалася обмежити політичну організацію та вплив ультраправих груп в армії. Тут важливо зазначити, що цей вплив традиційно перебільшується прихильниками Путіна. Варто зазначити, що на останніх українських виборах праві не отримали політичної вигоди з військових дій 2014 року.
Але водночас реальність залишається реальністю. Фашисти набагато краще організовані в лавах української армії, ніж ліві чи анархісти, які традиційно уникають військової служби та тримаються осторонь державних військових організацій. Тому, коли почалося вторгнення, багато товаришів опинилися в ситуації, коли участь у війні проти Росії у складі українських збройних сил була можлива лише в дуже обмеженій мірі без контакту з неонацистами. Це означає, що навіть якщо ви у місцевій Територіальній обороні, ви можете опинитися в одному загоні з фашистами, які вступають у війну з их причин.
Спроби деяких товаришів отримати місце в лавах збройних сил привели їх у підрозділи, безпосередньо пов’язані з українськими фашистськими угрупованнями. І ми говоримо про такі групи, як “Правий сектор” або інші політичні організації. Для нас це дуже проблематична ситуація, тому що деякі антифашисти й анархісти зараз, так чи інакше, стають силами, які підтримують розвиток ультраправої політики в Україні. Для фашистів наразі не має особливого значення вербування тільки тих, хто співчуває фашистам. Однак такі рішення створюють певний дисбаланс у політичному представництві в армії.
Ця ситуація стала одним із перших сигналів тривоги для роботи солідарності. Чи хочемо ми підтримувати окремих людей або невеликі групи, які борються у війні всередині правих формувань? І відповідь зрозуміла: ні. Для нас неприйнятно приєднатися до фашистів, навіть у війні проти Путіна. У багатьох товаришів, які ухвалили таке рішення, були й інші можливості долучитися до боротьби, але вони обрали правих, бо ці групи пропонують кращий “соціальний пакет” та іноді також обіцяють певну автономію для анархістів чи антифашистів. Що більше людей вступає до цих підрозділів, то більше ресурсів і реклами вони отримують і приваблюють більше новобранців, бо мають краще оснащення та соціальну підтримку, ніж інші військові структури. Це небезпечна спіраль, яка насправді підтримує зростання впливу правих сил у військовому середовищі українського суспільства нині.
На жаль, у міру продовження цього обговорення деякі товариші перейшли в режим заперечення і спробували применшити значення політичної організації “Азова”, “Правого сектора” та інших фашистських військово-політичних угруповань. Якщо ми заперечуємо факт організації українських фашистів у цій війні, ми створюємо ситуацію, коли ігнорування їхньої сили може призвести до дуже серйозних наслідків для українських анархістів і антифашистів, коли російський режим буде знищено.
Не всі з нами згодні. Насправді, багато товаришів, які зараз перебувають в Україні, вважають, що підтримка має тривати, навіть якщо люди роблять помилки у своїх рішеннях в армії. Це створює складну ситуацію, в якій подальша робота сильно ускладнена через відсутність спільної перспективи. Для нас робота солідарності навколо війни в Україні має політичний характер і насамперед спрямована на підтримку прогресивних сил у цій війні, щоб після перемоги було більше свободи і рівності. Ми не підтримуємо всіх, не розглядаючи політичні цілі, що стоять за участю у війні.
Що більше людей гине і що більшої шкоди окупанти завдають українському суспільству, то більше ми розуміємо, як політика може відійти на другий план порівняно з організацією, оскільки люди готові йти на більші компроміси, щоб насправді розтрощити Путіна та його армію.
У міру того, як труднощі наростають, а політичні дискусії не дають результатів, ми знаємо, як важливо не зупинятися на досягнутому. Відмовлятися від боротьби товаришів в Україні і говорити, що вона недостатньо блискуча для західного анархізму – це не наш шлях. Ми вважаємо, що підтримка та пожертвування мають тривати навіть перед обличчям критики. Ми залишаємося товаришами, навіть якщо сперечаємося один з одним з різних політичних питань.
Водночас нам важливо створювати структури, які включають цю критику в підтримку. Ми не хочемо вирішувати за весь анархістський рух, які саме групи і люди мають бути підтримані. Після озвучування всіх побоювань, ми вирішили створити диференціацію пожертвувань, щоб ви самі могли вирішити, кого підтримати. Відтепер пожертви з ключовим словом “Україна” будуть використовуватися для підтримки лише тих товаришів, які не воюють у жодних підрозділах, пов’язаних з українськими фашистами чи неонацистами. Якщо ви хочете пожертвувати антифашистам і анархістам у правих загонах, незважаючи на всі протиріччя, просто напишіть це в примітці до пожертви.
Крім того, всі пожертви, надіслані нам, як і раніше, будуть спрямовані на допомогу тим, хто змушені були покинути Україну через війну. Ми продовжуватимемо працювати з Колективами Солідарності як з нашим основним партнером в Україні, незважаючи на деякі політичні розбіжності. Ми вважаємо, що такі складні та критичні ситуації, як війна, вимагають політичних перспектив для нашого руху. Тому ми розглядаємо критику як невід’ємну частину нашого руху. Але давайте не будемо змішувати критику і відтворення державної пропаганди з Москви. Ми також не повинні дозволяти критиці та сумнівам позбавляти нас здатності діяти.
Ми також хотіли б закликати наших товаришів продовжувати уважно слідкувати за тим, що відбувається у Східній Європі, бо політична боротьба там може визначити, який вигляд матиме вся Європа в найближчі десятиліття. І не забувайте донатити та залучати до цього людей, які вас оточують. Український народ зараз у змозі протистояти російському вторгненню завдяки масовій солідарності з усього світу, і анархістський рух є частиною цієї солідарності.
Допоки Кремль не згорить
Анархічний Чорний Хрест Дрезден